Читать онлайн книгу "Україна, 1933 рік. Голодомор. Шлях української сім’ї. Свідчення очевидців"

Украiна, 1933 рiк. Голодомор. Шлях украiнськоi сiм’i. Свiдчення очевидцiв
Пилип Наум’як

Анна-Марiя Наум’як


Великий науковий проект
Анна-Марiя та Пилип Наум’яки, французи украiнського походження за батьком, вiднаходять свое корiння, що занурюе iх у страшну трагедiю, в якiй втратила життя майже вся iхня родина. Цiею працею особистого характеру вони започатковують самобутнiй пiдхiд, що поеднуе в собi роботу iсторика, родинну пам’ять i пам’ять колективну. Автори зi спогадiв свого батька та очевидцiв подiй вiдтворюють драматичнi подii того часу. Особиста розповiдь пiдкреслюе, якою мiрою атмосфера заперечення, створена потужною комунiстичною пропагандою давила на тих, хто прагнув правди.

У форматi PDF A4 збережений видавничий макет.






Анна-Марiя Наум’як, Пилип Наум’як

Украiна, 1933 рiк. Голодомор. Шлях украiнськоi сiм’i. Свiдчення очевидцiв


© Philippe et Anne-Marie Naumiak, 2017

© Les Еditions Bleu & Jaune, 2017

© Є. Марiчев, переклад украiнською, 2021

© О. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2021


* * *


Нашiй украiнськiй бабусi

Бронiславi Подольськiй-Наум’як

i нашому татовi Вiталiю Наум’яку







Передмова


Жива пам’ять проти небажання визнавати

й заперечення трагедii


Ще у двадцятi роки XX столiття вождь свiтового комунiзму Йосип Сталiн розпочав рiшучий наступ на украiнське селянство. Воно утворювало в той перiод основний осередок опору полiтицi колективiзацii села, запровадженоi 1929 року пiд людиноненависницьким лозунгом «Лiквiдацii куркульства як класу». Украiнське селянство становило понад три чвертi населення Украiни, на вiдмiну вiд селянства росiйського, не було столiттями закрiпачене, мало свою церкву, свою мову й свою культуру. Замислений наперед i органiзований наступ спричинив за кiлька мiсяцiв смерть не менше нiж 4 мiльйонiв селян – чоловiкiв, жiнок i дiтей.

Це масове вбивство «домашньою» голодною смертю з його жахливою простотою й ефективнiстю пiдпадае пiд юридичне визначення геноциду, встановлене Паризькою конвенцiею Органiзацii Об’еднаних Нацiй вiд 9 грудня 1948 року. Воно стало плодом наполегливоi працi польського еврейського юриста Рафала Лемкiна, який уникнув восени 1939 року окупацii Польщi Вермахтом i Червоною армiею. У 1944 роцi вiн уперше запровадив термiн «геноцид», виклав концепцiю цього явища i визначив його як цiлеспрямованi дii з метою повного чи часткового знищення груп населення за нацiональними, етнiчними, расовими чи релiгiйними ознаками.

До таких дiй належать:

– вбивство членiв групи;

– завдання тяжких тiлесних або психiчних ушкоджень членам такоi групи;

– навмисне створення членам групи життевих умов, спрямованих на повне або часткове знищення групи;

– дii, розрахованi на унеможливлення народження дiтей всерединi групи;

– насильницька передача дiтей цiеi групи iншiй групi[1 - Див.: Raphael Lemkin, Qu’est-ce qu’un gеnocide? Prеface Jean-Louis Pannе, Paris, Еditions du Rocher, 2008, [текст Конвенцii, с. 259].].

Всi цi дii вчинялися радянською владою у бiльш або менш виражений спосiб пiд час голоду 1932–1933 рокiв в Украiнi. Рафал Лемкiн помер у США 1959 року, залишивши по собi рукопис, в якому дуже чiтко характеризував радянську полiтику щодо Украiни як геноцид, зокрема, маючи на увазi голод 1932–1933[2 - Див.: Raphael Lemkin, «Soviet Genocide in Ukraine», in Roman Serbyn, «Holodomor: the Politics and the History of the Ukrainian Genocide», повiдомлення на колоквiумi «В пам’ять про Рафала Лемкiна, в 60-ту рiчницю прийняття Конвенцii про запобiгання i покарання за злочини геноциду», Польський Інститут мiжнародних справ, Варшава 18–19 вересня 2008 р. Опублiковано в Agnieszka Bienczyk-Missala and Slawomir Debski (dir.), Rafal Lemkin, A Hero of Humankind, Varsovie, Polish Institute of International Affairs, 2010, 320 p.] рокiв.

Жертви визначалися за нацiональними – украiнцi – й релiгiйними ознаками, але, головно, згiдно з критерiями, властивими «класовому геноцидовi», притаманному комунiстичному геноциду[3 - Щодо поняття класового геноциду див.: Stеphane Courtois, «Le gеnocide de classe: dеfinition, description, comparaison», Les Cahiers de la Shoah, № 6, 2002, pp. 88—122.]. Ознака «класовий» пов’язана з двома значеннями. Перше передбачае, що до критерiiв Конвенцii 1948 року додаеться соцiологiчний критерiй: дii спрямовувалися на соцiальнi групи як такi. Але складнiсть iнтерпретацii класового геноциду випливае з його очевидноi двозначностi, оскiльки вiн мав на метi як соцiальнi групи, так i нацiональнi та/або релiгiйнi групи. Однак нi Ленiн, нi Сталiн не були расистами та ультранацiоналiстами. Сталiн переслiдував не всiх украiнцiв чи всiх полякiв, а лише певнi групи цих народiв. Вiдповiдно, класовий геноцид визначаеться специфiчним критерiем, а саме iдеологiчним критерiем, в основi якого лежить радикалiзований марксизм i який визначае «класових ворогiв», тобто тих, якi, на думку комунiстичноi влади, самим лише своiм iснуванням опираються революцiйнiй владi. Як вiдомо, комунiстична iдеологiя являе собою тоталiтарну iдеологiю, що грунтуеться на принципi абсолютноi несумiсностi мiж своiми й ворогами. Таким чином вiдбуваеться натуралiзацiя контрреволюцiйних ворогiв як ворогiв абсолютних, а отже таких, що приреченi на знищення.

Що стосуеться Украiни, класовий геноцид був спрямований не лише на базову ланку народу – ту частину селянства, яка найбiльше опиралася колективiзацii й стала головною жертвою голоду, але також i на представникiв культурноi та полiтичноi елiти, що пiддавалися систематичним «чисткам». «Контрреволюцiйними» оголошувалися живi сили украiнського народу: вони протистояли «советизацii» й русифiкацii, що iх iм намагалася нав’язати тоталiтарна влада, а та з метою посилення своеi моцi та подальшого втiлення своiх планiв панування не могла обiйтися нi без землi, нi без хлiба, нi без природних i промислових ресурсiв Украiни.

Цей спланований голод, що вилився у класовий геноцид, мае розглядатися в ширшому контекстi надзвичайно агресивних вiдносин, встановлених бiльшовицькою владою з Украiною з перших днiв свого правлiння. Пiсля захоплення Ленiним та його поплiчниками влади 7 листопада 1917 року в Санкт-Петербурзi бiльшовицький вождь уже 18 грудня виступив у газетi «Правда» з «Манiфестом до украiнського народу», написаним такою типовою для комунiстiв казенною мовою, як ii влучно характеризував Джордж Орвелл.

Ленiн писав: «Рада народних комiсарiв iще раз пiдтверджуе право на самовизначення за всiма народами, якi пригноблювалися царатом i великоруською буржуазiею, аж до права цих народiв вiдокремитися вiд Росii». Але одразу пiсля проголошення цього лiберального й демократичного принципу вiн вибухае гнiвом i звинувачуе Центральну Раду, украiнську нацiоналiстичну асамблею в тому, що «вона проводить двозначну буржуазну полiтику, яка вже давно виражаеться в невизнаннi Рад i влади Рад на Украiнi»[4 - Lеnine, Cuvres, Paris/Moscou, Еditions sociales/Еditions en langues еtrang?res, t. 26, pp. 379–380.]. Висунувши Центральнiй Радi ультиматум, вiн завершуе: «У разi неотримання задовiльноi вiдповiдi на цi питання протягом сорока восьми годин Рада народних комiсарiв вважатиме [Центральну] Раду в станi вiдкритоi вiйни проти Радянськоi влади в Росii й на Украiнi».

І бiльшовики негайно органiзують повстання по всiй Украiнi, а в Харковi проголошують «Украiнську радянську республiку». Вичерпавши всi аргументи, 9 сiчня 1918 року Украiнська Центральна Рада проголошуе незалежнiсть Украiни.

У виступi Ленiна можна бачити типовий зразок провокацiйних дiй тоталiтарних режимiв, якi перекладають на своiх ворогiв усю вiдповiдальнiсть: оскiльки Центральна Рада не пiдкорилася вимогам бiльшовицького диктатора, то вважаеться, що саме Центральна Рада оголосила вiйну! Так само вчинив i Гiтлер з Австрiею 1938 року, з Чехословаччиною й Польщею 1939 року. Щодо риторики, то вона цiлком вiдповiдае орвелловiй характеристицi: в розумiннi бiльшовикiв «право народiв на самовизначення» означае «покiрнiсть бiльшовицькiй владi».

Пiсля такого вступу не дивно буде бачити, що радянська влада не припиняла гнобити украiнський народ, за винятком середини 1920-х, коли, змушена пiти на тактичний вiдступ стосовно своiх комунiстичних революцiйних цiлей, вона вдалася до вiдновлення приватноi власностi в селян i «украiнiзацii» керiвних елiт. Але, починаючи з 1929–1930 рокiв, з переходом до прискореноi iндустрiалiзацii та колективiзацii села, Сталiн поклав край цим послабленням. Вiн не тiльки спричинив голод шляхом непомiрноi реквiзицii сiльськогосподарськоi продукцii, а й органiзував його: вiн вiдрядив на село загони молодих комунiстичних фанатикiв з мiст iз завданням «лiквiдувати куркулiв як клас»

i мiсяцями не дозволяв надавати допомогу селянам, яким було заборонено також залишати iхнi села. Паралельно з цим вiн вдався до чистки комунiстичноi верхiвки та украiнськоi iнтелiгенцii. Цi поеднанi мiж собою процеси мали на метi «советизувати» як представникiв елiти, так i народ, шляхом заповнення спустошених голодом сiл росiйськими переселенцями та переведення росiйських комунiстичних кадрiв у знекровленi чистками державнi органи.

У 1937–1938 рр. «Великий терор» став для Сталiна нагодою посилити «советизацiю» й русифiкацiю, поставивши на чолi Украiни свого улюбленця Микиту Хрущова, який перед тим вiдзначився в проведеннi терору в Москвi. Його прибуття в Киiв ознаменувалося прискоренням чисток: всi украiнськi керiвники – функцiонери компартii, вiдповiдальнi урядовi працiвники, вiйськовi командири були репресованi, попри те, що вiрно служили московськiй владi, i з 86 членiв Центрального комiтету компартii Украiни, обраних у червнi 1938 року, лише трое залишалися на своiх мiсцях рiк потому. У 1939 роцi. Хрущов був нагороджений за це орденом Червоного прапора i отримав його в самому Кремлi.

«Мiстер К» – як його називали захiднi медiа в 1960-тi роки – тривалий час сприймався як хороша людина, трiшки грубуватий, але й такий, що викликав почуття симпатii через те, що на XX з’iздi компартii Радянського Союзу в лютому 1956 року вiн викрив «злочини Сталiна». Однак iз розкритих у Москвi архiвiв перед нами постае зовсiм iнша фiгура, заплямована украiнською кров’ю – адже вiн посилив «Великий терор» 1938 року, але також i польською кров’ю, коли в перiод вiд вересня 1939 року до червня 1941 року схiдна частина Польщi була анексована i «советизована» Радянським Союзом внаслiдок пiдписання германо-радянських пактiв у серпнi й вереснi 1939 року[5 - Див.: William Taubmann, Khrushschev. e man and his era, New York/Londres, Norton & Cie, 2003, 876 p.]. Зокрема, за три днi до того як Полiтбюро видало наказ про знищення польських офiцерiв, Хрущов телеграмою просив у Сталiна дозвiл на висилку в радянський ГУЛАГ сiмей «ворогiв народу, а саме понад 60 тисяч людей, переважно жiнок i дiтей[6 - Див.: Victor Zaslavski, Le Massacre de Katyn. Crime et mensonge, Paris, Еditions du Rocher, 2003, p. 41 et pp. 120–128.]. І саме Хрущов був усемогутнiм хазяiном Украiни пiд час голоду 1947 року, який забрав життя близько 700 тисяч людей.

На XX з’iздi КПРС Хрущов показав себе не менш аморальним i не менш цинiчним, нiж його поплiчники з Полiтбюро. Вони разом готували знамениту «Секретну доповiдь», у якiй поклали на Сталiна всю вiдповiдальнiсть за злочини – та й то, лише за кiлька злочинiв щодо комунiстичних вождiв, звiльнивши самих себе вiд будь-якоi провини, хоча всi вони були замiшанi в масових злочинах. Єдиного разу, коли вiн фактично згадав про них, маючи на увазi депортацiю народiв Кавказу 1944 року, перший секретар торкнувся питання Украiни: «Украiнцi уникнули цiеi долi (депортацii всього населення) тiльки тому, що iх було надто багато, i не було куди iх депортувати. А iнакше вони б теж були виселенi»[7 - Див.: Stеphane Courtois, «Le “Rapport secret” de Khrouchtchev: la fracture du syst?me communiste», Communisme, № 88–89, 2006, pp. 47–60, ici p. 50.]. Судячи зi стенографiчного звiту, це жахливе зiзнання було зустрiнуте «смiхом i пожвавленням у залi»! Дуже показова реакцiя тоталiтарного менталiтету й свiдчення абсолютного цинiзму всього цього радянського керiвництва. Можна навiть припустити, що цей смiх був спричинений тим, що кожний знав про роль Хрущова у терорi проти Украiни. На кожного цинiка знайдуться ще бiльшi цинiки.

Насправдi «Секретна доповiдь» була лише операцiею радянського керiвництва, щоб нав’язати всiй комунiстичнiй системi – i тим самим свiтовiй громадськостi – свою власну амнiстiю i викреслити з пам’ятi комунiстичнi злочини. З цiеi причини великий украiнський голод 1932–1933 рр. був абсолютно забороненою темою в СРСР i в iнших компартiях i сплив на поверхню як один зi страшних злочинiв сталiнського режиму тiльки зовсiм нещодавно, завдяки вiдкриттю архiвiв та появi численних свiдчень.

У цьому контекстi книжка Анни-Марii та Пилипа Наум’якiв набувае всього свого смислу й масштабностi. Хiба ж не дивовижно, що двое молодих французiв украiнського походження за батьком, на перший погляд цiлком далекi вiд цiеi iсторii, вiднаходять потроху свое корiння, яке занурюе iх у страшну трагедiю, в якiй втратила життя майже вся iхня родина? Саме iхне iснування навiть постае чимсь надзвичайним, коли з iхньоi розповiдi бачиш шлях iхнього батька, якому пощастило 1945 року вирватися з пазурiв ведмедя. Цiею працею високо особистого характеру вони започатковують самобутнiй пiдхiд, що поеднуе в собi роботу iсторика, родинну пам’ять i пам’ять колективну. Звернення до праць, опублiкованих у Францii про украiнський голод, нагадуе, що тiльки свiдомi слiпцi могли не бачити трагедiю.

Але особиста розповiдь пiдкреслюе, якою мiрою атмосфера заперечення, створена потужною комунiстичною пропагандою давила на тих, хто прагнув правди.

Не менш дивовижними виглядають i обставини, за яких я познайомився з Пилипом Наум’яком, навiть не зустрiчавшись iз ним самим. Одного листопадового дня 2007 року мiй старий iрландський друг повертався з Парижа, куди приiжджав на мое 60-рiччя, до себе додому в глибинку Бретанi. В його поiздi разом iз ним у купе iхали батько i син Наум’яки. Заiнтригований iхньою незвичною для нього мовою – украiнською – вiн завiв з ними довгу розмову. Коли мiй друг торкнувся «Чорноi книги комунiзму» i сказав, що добре знае мене, розмова ще бiльше пожвавилася. Люди з народiв, якi зазнали великих страждань через окупацiю великою державою, швидко знаходять спiльну мову. Вже з дому мiй друг Пiтер надiслав менi довгого захопливого листа, в якому розповiв менi про свое незвичайне знайомство з людьми, про те, що вони готують книжку про голод в Украiнi. Сам вiн побачив у цiй зустрiчi знак небес. У той самий час видавництво моеi серii «Демократiя чи тоталiтаризм» передало менi рукопис працi про голод в Украiнi. Менi неважко було зiставити цi двi подii й зробити потрiбнi висновки.

У часи, коли iсторiя й пам’ять не завжди уживаються мiж собою, коли iсторики дедалi частiше наражаються на залякування полiтикiв або груп активiстiв, що послуговуються штучною пам’яттю як засобом нав’язати таке собi гнучке покаяння, вiдчуваеш велике задоволення, читаючи таку щиру працю, як книжка Анни-Марii та Пилипа Наум’якiв, i ти просто зобов’язаний рекомендувати ii читачевi.

Стефан Куртуа,

укладач «Чорноi книги комунiзму», 2008/2017




І. Шлях украiнськоi родини, або Чому з’явилася ця книга


Пилип Наум’як


Вперше страшний украiнський голод постав передi мною через обличчя моеi бабусi, матерi мого батька, хоча на той час я у своi вiсiм рокiв цього й не усвiдомлював. Це було в Польщi, в Краковi, 1970 року. Ми приiздили до родичiв, де мали змогу побачитися з кимось iз нашоi родини з Украiни, тому що самi ми були в Радянському Союзi небажанi, а iх зi Схiдного блоку не випускали. Вигляд бабусi налякав мене. Їi обличчя несло на собi стигмати[8 - Менi не подобаеться цей вислiв з християнського лексикону, надто часто заяложуваний медiазасобами, але тут вiн зберiгае свiй початковий смисл.] всiх трагедiй, що випадали на долю украiнцiв у XX столiттi: Перша свiтова вiйна, Революцiя, голод 1921–1922 рокiв, голодомор 1932–1933 рокiв, Великий терор 1937–1938 рокiв, нiмецька окупацiя, голод 1946–1947 рокiв. Моя бабуся народилася 1903 року, бачила всi цi лиха i пережила iх. Волосся ii було зовсiм бiле, рот беззубий, безбарвнi очi вiдбивали вiковiчну печаль, а ii шкiра!.. зморшкувата, потрiскана, зiв’яла, як старе буро-коричневе яблуко, яке залишили лежати в буфетi. Навiть у французькiй Бретанi, де я бачив останнiх бретонок «краiни галло», в жодноi з цих бабусь, вдягнутих у чорне, з бездоганно бiлими головними уборами, поважаних дам, «утомлених» цiлим життям роботи на фермi, я не бачив такого виснаженого й бентежного обличчя, як у моеi «бабцi» – бабусi з Украiни.

Їi ставлення до iжi залишалося незмiнним до останнiх днiв ii життя. Попри те, що сама вона вдовольнялася малим – ii зiпсований шлунок завжди нагадував про себе, вона завжди мала пересвiдчитися, що ми поснiдали, що в запасi ще залишаеться хлiб i картопля, що мiсцева крамничка ще вiдчинена, i продукти туди завезли. Щоразу, iдучи на кiлька днiв, вона брала з собою якiсь харчi, картоплю, сушенi гриби… Якщо моi бретонськi бабуся й дiдусь завжди казали нам за столом доiдати хлiб, щедро нарiзаний товстими скибками, моя украiнська бабуся не могла заспокоiтися, доки не перевiрить, що хлiб завжди е.

Вона померла вiд старостi в Украiнi, 1990 року. Я змiг побачитися з нею незадовго до ii смертi завдяки «перебудовi», яка вiдчинила менi радянський кордон i надала менi вiзу пiсля рокiв заборони на в’iзд до «раю трудящих». Вона лежала з паралiзованими ногами й майже слiпа. Інколи вона розповiдала про минуле iсторiями про рiзнi випадки з життя завжди рiвним тоном i завжди доладно. Вона нiколи не говорила про подii 1933 року, але iнодi мимоволi на неi набiгали спогади, якi вона швидко закiнчувала чимсь приемнiшим. Їй регулярно повертався крик душi: «Так, був голод, я бачила все те на власнi очi…». Вона казала це так, нiби мала впевнити себе, що подiбний кошмар був насправдi. Було неможливо розпитувати ii про це, оскiльки пережита травма призвела до розладу особистостi та до стiйкого мовчання пам’ятi. Що то було: сплеск життевоi енергii, щоб повернутися до життя? Страх говорити, бо це питання було ще заборонене 1990 року? На жаль, дуже пiзно вiдбулася моя нова зустрiч з моею дорогою бабусею… За дев’ять рокiв до того, 1981 року, пiд час однiеi з нечастих поiздок, дозволених радянською владою для родинних вiдвiдин, нас iз батьком затримало КДБ, i ми були висланi з СРСР, за те що багато говорили про голод – тему, викреслену з колективноi пам’ятi, а нашi прохання про вiзу вiдхилялися аж до часiв перебудови. Я дуже мало дiзнався вiд своеi бабусi, але ii обличчя, серйозне й сповнене жаху, коли вона думала про тi часи, назавжди викарбувалося в моiй пам’ятi…

Так само чiтко я пам’ятаю й своi канiкули на Сходi, куди ми iздили щолiта в 1970-тi роки. У той час як моi однокласники вiдправлялися в лiтнiй табiр вiдпочинку, мiй батько влаштовував спальнi мiсця на задньому сидiннi своеi старенькоi «Пежо-403-унiверсал», i ми вирушали в напрямку Схiдноi Європи. Все починалося на чеському кордонi. Якщо нiмцi байдуже пропускали вас, митники схiдноевропейських краiн робили все, щоб вiдбити у вас охоту приiздити сюди знову. Були години очiкування на митному посту, обшук валiз i кожного куточка машини, спантеличений вигляд митникiв перед ватними паличками, конфiскацiя бананiв i зв’язки пластикових пакетiв, якi називали контрабандними товарами. Потiм Прага. Ця перлина европейськоi архiтектури була похмурим i невеселим мiстом, яким iздили машини, що iх виготовляе ще, мабуть, тiльки Пiвнiчна Корея, i ходили патрулi чеських i радянських солдатiв, якi нiколи не пiдходили однi до одних. Варто було нам десь зупинитися, i одразу навколо нашоi захiдноi машини збиралися люди. Пiсля зiвак пiдходили спекулянти, щоб купити джинси, долари, жувальну гумку та iншi вироби, гiднi Францii 1945 року. Одного разу ми iхали Схiдною Нiмеччиною. З транзитноi автотраси з’iжджати заборонено, мiлiцiя стежила за автомобiлями в бiноклi. Ми звернули… нас одразу перехопила мiлiцейська машина i змусила повернутися на автостраду. У Польщi була iнша атмосфера. Поляки поводилися люб’язно й не приховували своiх антикомунiстичних поглядiв. У церквах було повно людей, профспiлка «Солiдарнiсть» скрiзь демонструвала свою дiяльнiсть. Це виходило за межi простоi провокацii, а було викликом вiльноi й католицькоi Польщi загарбниковi. У мiстi з великим радянським гарнiзоном я бачив, як польська офiцiантка вiдмовлялася обслуговувати радянських офiцерiв, бо тi не говорили польською: «I don’t speak Russian, speak Polish please!» – казала вона iм англiйською…

Кузени, в яких ми зупинялися, жили в робочому передмiстi Кракова – Новiй Гутi. Я грався бiля будинку з купкою хлопчакiв, коли почувся дзвiн. Дивно! Церков навколо не було… Сама собою зiбралася юрма дiтей на вiльному просторi помiж смугами будинкiв, щоб слухати месу в мiсцi, де католики демонстративно проводили молитву, щоб отримати право побудувати церкву. Я не знав, що кракiвським епископом був майбутнiй папа Іван-Павло II, i, якщо зважити на кiлькiсть священникiв i вiрян того дня, очевидно месу проводив вiн сам.

У 1978 роцi вiдбулася наша перша подорож у СРСР. На чехословацькому кордонi все виглядало пристойно в порiвняннi з радянським кордоном у Брест-Литовську. Пасажири мусили вийти на перон i розкривати своi валiзи за наказами митникiв i солдатiв, не бiльш люб’язних, нiж iхнi чоботи й автомати на плечi. Жодного туриста на горизонтi, хiба що кiлька простакiв, яких неначе баранiв опiкують колаборацiонiстськi органiзацii типу «Францiя – СРСР». У Софiйському соборi в Киевi група цих «ларзацьких»[9 - Натяк на однойменний район Францii, вiдомий своiм вiвчарством i сирами, де в 1970-тi рр. група екологiв антимiлiтаристiв марксистського спрямування протестувала проти розширення вiйськовоi бази.] баранiв тупо слухала ладну пропаганду товариша гiда. Я спробував встромити свою украiнську правду французькою мовою, але мене спровадили на вулицю. Церковна божевiльня Советiв…

Радянський Союз. Гнiтюча сiрiсть вокзалiв i мiст пiд гiгантськими портретами Ленiна i плакатами партii, що сповiщають про успiшне виконання 36-i п’ятирiчки. Пам’ятники Ленiну, пiд якими комунiстичнi пiонери в формi марширують iз дерев’яними автоматами. Громадськi туалети без дверей i перегородок, де в братерськiй i рiвноправнiй обстановцi можна було випорожнити кишкiвник у неймовiрному смородi. Маленький хрестик у мене на шиi, який лякав перехожих, в якомусь адмiнiстративному холi мене попросили його сховати. Хронiчне напiвбродяжництво громадян, що виснажують себе в безкiнечних чергах у магазинах, бiйки й штовханина, коли хтось намагаеться протиснутися без черги, набундюченi привiлейованi партiйцi, увiшанi парадними медалями, з набитим пузом i в пугалоподiбних кашкетах, пияцтво i пристрасть до горiлки, яку виганяли апаратами з трьох пляшок i двох шлангiв. І та двокiмнатна комунальна квартира, де жили чотири поколiння моеi родини: семеро людей разом iз бабусею, що не вставала з лiжка; радiо на стiнi та його едина пропагандистська станцiя, увiмкнута постiйно, щоб перешкодити капiталiстичному шпигуновi, що дрiмае в нас, слухати «нацiоналiстичну пропаганду» американських радiостанцiй «Радiо Свобода» або «Вiльна Європа». Польськi магазини «Певекс» або украiнськi «Каштани», забитi багатствами Заходу, але призначенi для номенклатури та дiляг, перед якими пускали слину соцiалiстичнi громадяни, що мали задовольнятися успiхами «славнозвiсного п’ятирiчного плану». Радянська Украiна являла собою европейське суспiльство, а отже, досягла успiхiв у багатьох галузях, проте без значного прогресу в iнших, де ii можна було б назвати напiврозвинутою, але вона не була вiдсталою.

А як виглядали ми серед того всього? На нас дивилися як на позаземних прибульцiв iз нашою лiтературною украiнською мовою ХІХ столiття i нашими гарними манерами людей iз Заходу, нашим модним одягом, що рiзко видiлявся на фонi навколишньоi сiростi, з нашими ввiчливими зверненнями «пан», «панi» (а не «товариш!»), що заважало нам зайняти вигiдне мiсце в черзi або вийти з переповненого тролейбуса на потрiбнiй зупинцi. Люди дуже чутливi й пiдозрiлi один до одного, але все ж таки пристойнi й не безкультурнi в приватнiй i бiльш скромнiй обстановцi. Однак нас здебiльшого старалися уникати. Інколи хтось бiльш допитливий намагався вгадати звiдки ми: але нiхто у своiх припущеннях не йшов далi нiж Чехословаччина.

Коли ми вперше приiхали до Львова, в захiднiй Украiнi (колишня австрiйська та польська Галичина), нас вразив контраст. Всi говорили украiнською, а не росiйською чи «суржиком» русифiкованих мiст центральноi Украiни. Вас тут уже не називали «товариш», i ввiчливi манери пережили 35 рокiв радянськоi окупацii. Вже на львiвськiй станцii в очi кинулася одна деталь: люди знали, як стояти в черзi: це не була штовханина громадян, що збивалися купою перед вiконцем, репетували й простягали витягнутою рукою паспорт i грошi, а нормальна рiвна черга, де нiхто не намагався вiдштовхнути сусiда. Але неприемностi не забарилися. Кожного з наших чотирьох поспiль приiздiв до Вiнницi «властi» ставили на нашому шляху симпатичних «студентiв». Цi абсолютно украiномовнi украiнцi не приховували вiд нас своi патрiотичнi погляди й мали завданням дiзнаватися про нашi розмови, щоб потiм доносити на нас. Було не аж так важко витягнути з нас щось про голод або слова «нацiоналiстичних» пiсень, зокрема й слова нинiшнього украiнського гiмну. Якось дуже рано ми сiли в поiзд на Киiв. За нами стежили. На першiй зупинцi до вагона зайшли мiлiцiонери й вивели нас. Нас потримали у вiддiлку, а потiм повернули до Вiнницi. Наступного дня на свiтаннi у дверi подзвонив мiлiцiонер: негайний виклик у мiлiцiю з паспортами, якi там у нас вiдiбрали. Нас роздiлили й цiлий день допитували про нашi розмови й зустрiчi. Агент у цивiльному, що допитував мене, говорив росiйською до перекладача, який передавав його запитання поганою французькою. Оскiльки я вiдповiдав йому прямо украiнською, вiн дратувався, але зрештою повiв допит своею рiдною мовою – украiнською. На тому типовi були якiсь потворнi сандалi й штопанi шкарпетки, погано прикритi штанами, яких не взяли б на продаж i на блошиному ринку. «Ти продаеш своiх, подумав я, а твоi хазяi не можуть навiть купити тобi пару черевикiв зi Схiдноi Нiмеччини!». Наприкiнцi дня дiйшли компромiсу. Ми пiдписуемо заяву про те, що ми украiнськi нацiоналiсти, приiхали в Украiну поширювати антирадянську пропаганду (у тому числi й «мiф» про голод), натомiсть нас просто видворять з радянськоi територii замiсть запроторити за грати. Це було в липнi 1981 року. У Францii до влади прийшли лiвi – соцiалiсти й комунiсти. Мiй агент в обшарпаних шкарбанах iз задоволенням говорив про цю гарну новину i про товариша Марше (генерального секретаря Французькоi компартii). Проте мiй американський паспорт трiшки псував йому настрiй.

Останнiй вечiр в Украiнi або як витратити своi рублi в крамницях, де загорнутi в «Правду» оселедцi та плакати Червоноi армii залишають байдужими перехожих з iхнiми повсякденними турботами. Двое шпикiв у цивiльному ходять за нами не ховаючись. Можливо, щоб завадити нам утекти до Якутii? На станцii прощальна процесiя: мiлiцiя й агенти в цивiльному, щоб переконатися, що ми сiли в поiзд. Наступний етап: Киiв i обов’язкова для iноземцiв зала очiкування «Інтурист». Вона пiд наглядом, i виходити з неi заборонено. У Брест-Литовську нам потрiбно було купувати новий квиток на поiзд: черга, чекання, «приходьте за годину»… Мiй батько нервуе й кричить росiйською касирцi у вiконце: «Ви нас видворили, ми маемо виiхати з СРСР сьогоднi! Тож або ви даете нам квитки негайно, або ми йдемо до КДБ i скажемо там, що це ви не випускаете нас!». За п’ять хвилин ми отримали своi квитки… Польський митник побачив у наших паспортах вiдмiтку про видворення. «Отже, панове мали проблеми на Сходi? – посмiхнувся вiн. – Вони там ненормальнi!». Ми були вже на Заходi.

З нами не поводилися грубо, але вони ошаленiли в пресi своiми пропагандистськими статтями. Мiй батько став там зрадником своеi радянськоi вiтчизни, що приiздив пiдбурювати своiх родичiв i дестабiлiзувати суспiльний лад. Я, у своi дев’ятнадцять рокiв, став агентом украiнських нацiоналiстiв, що проходив пiдготовку у военiзованому таборi в Англii. Хай би цi дурницi, в принципi, звичнi для радянськоi преси. Але бiльш ненормальним з iхнього боку було надрукувати статтю, в якiй моя бабуся зрiкалася й проклинала свого сина, хоча насправдi вона нiколи не писала й не читала цього.

Нас не забули у Вiнницi. У 1989 роцi пiсля кiлькох вiдмов ми отримали вiзу. Перебудова була в розпалi, i Украiна звiльнялася. На Захiднiй Украiнi католики вимагали повернення iм iхнiх церков, на вулицях проходили напiврелiгiйнi, напiвнацiоналiстичнi демонстрацii. На будинках, на машинах i навiть на поiздах можна було бачити жовто-блакитнi украiнськi прапори. У Вiнницi життя було не таким активним, i нацiональне украiнське об’еднання «Рух» складалося переважно з представникiв украiнськоi iнтелiгенцii. Ми побували на одних iз перших його зборiв, тодi ще неформальних, на галявинi мiського парку. Всi пам’ятали нас – людей iз Заходу, що були затриманi й висланi з мiста пiд великий шум радiопропаганди та газетних статей. Цi каламутники режиму зацiкавили iх iще вiсiм рокiв тому. Нас запрошували в рiзнi iнститути, i ми виступали там з питань, що стосуються украiнськоi iдентичностi. Можна сказати, що вiдбулася певна реабiлiтацiя.

Мiй батько народився 1926 року в Радянськiй Украiнi, на Подiллi (ближче до Уманi, нiж до Вiнницi), одному з краiв, що найбiльше постраждав вiд органiзованого голоду. У той перiод йому було сiм рокiв. Велике село, де вiн жив, Соболiвка, гуртувалося навколо цукрового заводу, де працював мiй дiдусь. Я його не знав, бо вiн був заарештований i розстрiляний у серпнi 1937 року пiд час Великого Терору, як i 30 тисяч його украiнських землякiв, що народилися в Австро-Угорщинi до 1914 р. i якi, на свою бiду, залишилися в Радянськiй Украiнi пiсля короткого перiоду незалежностi Украiнськоi держави в 1918–1920 рокiв. Мiй дiдусь був робiтником, його сiм’я не була розорена чи розкуркулена[10 - Розкуркулення торкалося селян, якi вiдмовлялися вiд «добровiльноi» колективiзацii, i означало, найчастiше, виселення всiеi сiм’i або ж розстрiл.] пiд час примусовоi колективiзацii 1929 року, вона також не зазнала голоду, який нищив навколишнi села. Робiтники отримували на заводi харчовий пайок на себе й сiм’ю – рiвно стiльки, щоб можна було вижити.

То що ж бачив мiй батько? Що вiн «забув» через розлади особистостi, про якi пише Ханна Арендт у своiй фундаментальнiй працi про тоталiтаризм[11 - Origins of Totalitarianism, 3 volumes, New York, 1951.]? Це залишаеться таемницею[12 - Тi скупi розповiдi мого батька, що наводяться далi, були почутi мною здебiльшого, коли вiн став удiвцем i жив разом зi мною. Але це завжди були простi спогади, якi вiн нiколи не оповiдав, а якi раптом виринали з застиглоi пам’ятi пiд час звичайноi бесiди або пiд впливом якоiсь описаноi в пресi подii, що несвiдомо наводило його на ту чи iншу подробицю. Дещо iнше також спантеличувало мене в його поведiнцi. Я часто бачив, як батько, до речi, викладач i iнженер, пiдбирав з землi загубленi гудзики, а, поiвши, ретельно, методично, повiльно витирав хлiбом тарiлку.]. Вiн був вивезений з краiни в шiстнадцять рокiв як «остарбайтер» (раб зi Сходу), потiм переведений працювати в концтаборi, а до Францii прибув як солдат допомiжноi служби американськоi армii для нагляду за нiмецькими полоненими.

На вiдмiну вiд украiнських емiгрантiв iз Захiдноi Украiни, з польськоi Галичини, якi вiдверто демонстрували свiй патрiотизм i католицьку вiру, бiльшiсть украiнських емiгрантiв з Радянського Союзу вiдмовлялися вiд своеi iдентичностi й одразу асимiлювалися, пориваючи навiть iз рiдною мовою. Бажання порвати будь-якi зв’язки з iхнiм колишнiм життям, хай яким коротким воно було, бажання зреалiзуватися в новому свiтi, проявлялося, отже, дуже ясно.

Лише коли менi вже виповнилося вiсiм рокiв, i пiсля того як батько налагодив зв’язки з украiнською дiаспорою в Парижi, вiн раптом почав говорити з нами украiнською. Вiн нiколи не розповiдав про свое дитинство i дуже мало говорив про свое вивезення до Нiмеччини, але на нацизмi було поставлено хрест, i на це було двi причини: перша – та, що нiмцi не збиралися навертати своi жертви в нацизм; iм вистачало мучити iх, а потiм знищувати, а свiдомостi вони не торкалися. Комунiсти додавали самообмовляння, визнання провини й психiчне гвалтування, перед тим як убивати. «Ми зробимо iм iдеальний мозок, перш нiж прострiлити його», проголошуе Партiя в книзi Джорджа Орвелла «1984». Друга причина полягае в тому, що нiмцi програли вiйну, iхнi злочини були визнанi, викритi й стали навiть головним предметом «обов’язку пам’ятi», принаймнi у Францii, де для жертв комунiзму становище було складним i ще й досi залишаеться дуже делiкатним.

З часом моi знання про iсторiю Украiни розширилися, i я дiзнався, що в документах батька зазначене не його справжне мiсце народження. Звiльнений американцями з нiмецькоi концтабiрноi робочоi команди, вiн змiг видати себе за украiнця, що народився в Польщi, аби не бути виданим у Радянський Союз та опинитися в ГУЛАГу. Отже, мiй батько не був громадянином Польщi… вiн народився 1926 року в Радянськiй Украiнi… Убивство дiдуся мало свое пояснення, а як щодо голоду? Батьковi на часи тих подiй було сiм рокiв…

Усвiдомлюючи, що два роки, проведенi батьком в американськiй армii, були його першими двома щасливими роками, менi цiкаво було дiзнатися про його життя в Нiмеччинi й в Украiнi. На мое п’ятнадцятирiччя, коли моi товаришi читали комiкси про прибульцiв i Макдака, я попросив подарувати менi на день народження «Аушвiц» Леона Полякова. Марно було батьковi пропонувати менi який-небудь роман чи «Астерiкс», я не вiдступав. Очевидно, саме тодi, прочитавши «Аушвiц», я вже не припиняв думати про страждання украiнцiв при Сталiнi. Василь Гроссман, росiйський радянський письменник родом з Украiни, який присвятив цiлий роздiл серед найкращих сторiнок свого лiтературного доробку знищенню украiнцiв голодом, зiзнаеться, що усвiдомив не лише свою належнiсть до евреiв, але також i масштаби ГУЛАГу та геноциду украiнцiв 1933 року, коли дiзнався про Голокост i знищення нацистами його сiм’i. У книжцi «Все тече» вiн описуе й ставить в один ряд масових убивств «спiльний скрегiт колю чого дроту в сибiрськiй тайзi й у таборi Аушвiц»[13 - Vassili Grossman, Cuvres, Paris, Robert Laffont, 2006, p. 987.]. Те, що Арендт змогла показати своiми блискучими iнтелектуальними конструкцiями, Гроссман осмислив через призму того, чим вiн був свiдком. Обое вони заслуговують на вдячнiсть.

Якось у 1987 р., у Францii, пiд час канiкул ми з другом гуляли в далекому селi у Франш-Конте, сидiли ввечерi в кафе i дiлилися мiж собою рiзними дурничками украiнською мовою. До нас пiдходить якийсь селянин, вочевидь, пенсiонер, питае, чи ми украiнцi, i починае жартувати… украiнською! Але його рiдна украiнська мова була пересипана французькими висловами, виглядала незграбно, попри рiдний акцент, який вiн зберiг. Очевидно, той чоловiк свiдомо вiдмовлявся говорити рiдною мовою вже сорок рокiв i багато чого з неi вже забув. Здогадавшись з його акценту й поведiнки, що вiн був з Радянськоi Украiни, а не з польськоi захiдноi Украiни, я запитав його про голод. Вiн раптом змовк i пiшов вiд нас, навiть не попрощавшись i не заплативши за випите.

Одна жiнка, родом з Киева, повiдала менi, що ще багато рокiв у Францii, пiсля вiйни, iй здавалося, що за нею стежать, пiдслуховують, i вона боялася, що щось скаже у своiх нiчних кошмарах.

Три роки потому вже в Шпиковi, вiддаленому селi украiнського Подiлля, я наштовхнувся на це мовчання, що межувало з нечемнiстю, в останнiх живих свiдкiв. Я, перша тут людина з Заходу, ходив лабiринтами садкiв, городiв, протоптаних стежок, з яких складаеться такий характерний, приемний своiм безладним порядком пейзаж сiл центральноi Украiни з iхнiми хатами, розкиданим, немов великi гриби пiсля дощу. З фотоапаратом на шиi я виглядав мальовничi хати з останнiми бабусями «вiчноi» Украiни, якi могли б переказати менi якiсь спогади. Марна справа… Щойно я заводив цю розмову, i мене зустрiчало те саме мовчання або ж ухильнi вiдповiдi: «Навiщо це? Все вже скiнчилося, ми тепер маемо все, що нам треба…».

У сусiднiй Шпикiвцi три бабусi вели балачки бiля колодязя. Покрита хусткою голова, чиста украiнська мова без жодних тобi русизмiв, чим не картина для Репiна. Цього разу, щоб мене не прийняли за сексота, я одразу викладаю карти: я франко-американець украiнського походження, хотiв би поговорити з вами про тридцять третiй рiк i таке iнше. Нiчого не вдiеш, i через п’ятдесят сiм рокiв цi жiнки все ще боялися, що якась iз них донесе на iнших! За три хати звiдти я пiдходжу до симпатичного дiдуся на автобуснiй зупинцi. Сердечна розмова двох нероб в очiкуваннi на радянську чортопхайку, що вiчно запiзнюеться. Варто було торкнутися теми 33-го року, як вiн вiдвертаеться вiд мене i йде геть. Проте день мiй видався не аж таким безрезультатним. На зворотному шляху я загубився на однiй iз цих бiсових украiнських стежок, що ведуть тебе скрiзь i нiкуди, де ти не маеш жодних орiентирiв, бо церква (принаймнi, те, що вiд неi лишилося), сiльрада, школа ховаються за деревами, i натрапив на хату, яка наче зiйшла з якоiсь поеми Тараса Шевченка: солом’яна стрiха, побiленi вапном стiни, тин… i неодмiнна бабуся, що сидить перед хатою на призьбi. Зав’язуеться розмова. Жiнка запрошуе мене до хати: тут усе як годиться – маленькi сiни, драбина до горища, едина велика кiмната, iкони на стiнi, широкi лавки пiд вiкнами, якi слугують i скринею, i лiжком, величезна пiч, що займае всю ширину i править за камiн i за плиту, умивальник, полицю, стiл, а, головне, збоку й зверху мiсце для двох людей, якi взимку могли спати на нiй у теплi. Я продовжую розмову, не торкаючись головного, але обережно пiдводжу стареньку до потрiбних менi питань. Раптом, посеред якихось життевих дрiбничок вона каже менi: «Коли я була молода, тут стався страшенний голод. Сама я працювала на заводi неподалiк звiдси, мене годували на роботi, але я не мала права вiдносити щось додому. А тут у нас забрали все, всi нашi запаси, все. Мiй батько помер перший вiд голоду, ось тут, на лавi. Мати померла на печi, а моя сестра повiсилася тут, у цiй кiмнатi. Я залишилася сама i так тут i жила весь час». Я не забув цю стару жiнку, ii хату i те, що вона розповiла, витягнувши це зi своеi пам’ятi, яка мовчала шiсть десятилiть. Увечерi я вклався в спальний мiшок у такiй самiй хатi, що вже розвалювалася, бо була покинута ще з тих часiв. Сон не йшов до мене, i я думав про померлих селян, для яких я був посмертним непроханим гостем. Того вечора мене охопили пекучi почуття. Кiлькома роками ранiше я вiдчув подiбну самоту, замислившись над великими людськими трагедiями Європи. Це було 1984 року у Польщi, в таборi Бiркенау поблизу Аушвiца.

Ми ходили самi серед табiрних баракiв, i здавалося, що iх залишили напередоднi… Свого часу мене глибоко вразив вигляд мiстечка-мученика Орадур-сюр-Глан: обвугленi стiни нiби кричали в нiмому мiстечку. Це було також в Ірландii, 1987 року, на краю iрландського пiвострова Акiлл в глибинi Коннемари, у селi-примарi Кiль, покинутому мешканцями пiд час голоду 1848 року.

Але повернiмося до нашого початкового запитання: чому ця книжка? Чому в розпал лiта 2006-го, коли моi французькi колеги iдуть на пляжi пiвдня Францii, я ходжу розбитими дорогами з висохлими баюрами бiдного села Соболiвка в центрi украiнського Подiлля разом iз лiтнiм схвильованим батьком, довоенною фотографiею бабусi й моею старшою сестрою, канадкою, що перетнула океан, щоб приземлитися в цьому геть не туристичному мiсцi?

Ми не ставимо собi за мету пошук нашого корiння, про яке ми, втiм, нiколи не забували. Ми повертаемось, i завжди знали, що це обов’язково станеться, до витокiв сiмейноi, полiтичноi, пам’ятковоi, нацiональноi та релiгiйноi трагедii, свiдками й нащадками якоi ми е.

Написання цiеi книжки е бiльше нiж свiдченням, подiбно до певних цiлющих засобiв вона не лише мае дати змогу окремим свiдкам зняти з себе напругу (одна жiнка, яка свiдчить у цiй працi, сказала нам, що ii молитви нарештi почутi, й вона може померти з миром), але також i допомогти нашiй сiм’i назавжди розпрощатися з численними стражданнями й недомовками.

Я знав, що колись, рано чи пiзно, я муситиму пiти на пошуки родинноi пам’ятi, i це буде не легко. Роками «Кривавi жнива» Роберта Конквеста i «Жовтий князь» Василя Барки стояли на моiх полицях, i я не наважувався вiдкрити iх.

Вiдкрити могилу цього голокосту, привезти батька в село його дитинства, розпитати свiдкiв… А потiм усе перевернулося. За якихось кiлька мiсяцiв мiй батько овдовiв i переiхав ближче до мене, один iз моiх дiтей тяжко захворiв i хирiв, i Помаранчева революцiя вивела мене зi сплячки, в яку я заглибився, заспокоiвшись пiсля проголошення незалежностi Украiни 1991 року. Як забути той ранок грудневого понедiлка 2004 року? Я не дуже уважно стежив за тодiшнiми виборами, впевнений, що центральна й схiдна Украiна знову оберуть якогось колишнього радянського апаратника. Сьома година ранку, першi новини по радiо: «Фальсифiкованi вибори в Украiнi… Люди масово збираються на площах великих мiст… Ющенко, кандидат вiд помаранчевого руху, став жертвою спроби отруення…». Я бiжу до батька сповiстити йому цю новину й подивитися разом iз ним передачу англiйського iнформацiйного телеканалу «Євроньюс» (чеснiсть i актуальнiсть iнформацii якого заслуговують на повагу): я можу бачити наживо, як Украiна перегортае нову сторiнку своеi iсторii! Центральним роздiлом у цiй iсторii постае великий голод 1933 року.

Продовжимо нашу розповiдь i послухаемо, що згадуе моя бабуся простою мовою про цей перiод:

«Пiд час голоду ми жили в Соболiвцi, на Подiллi. Це було в тридцять другому й тридцять третьому роцi. Ми жили навпроти цукрового заводу, де працював мiй чоловiк, Дмитро. Коли почалася колективiзацiя, комунiсти хотiли примусити його працювати на них сексотом. Вiн вiдмовився, але зрозумiв, що жити йому залишилося недовго. Ми отримували пайки з заводу, моi дiти Вiталiй та Антонiна не голодували, але страждали вiд недоiдання i хворiли на рахiт. Я робила все, щоб вони не бачили тих жахiв, що коiлися навколо. У тi часи ми мали корову. Ночами навколо блукали селяни в пошуках якоiсь iжi, ми iх чули, тому корову тримали в сарайчику за хатою. На дверях були набитi залiзнi прути, i ми замикали iх на замок, щоб корову не вкрали. Вночi мiй чоловiк i сусiди сторожили ii зi зброею. Я регулярно носила щось поiсти знайомим селянам, що потерпали вiд голоду[14 - Пiд час поiздки до Киева у 1981 р. ми зустрiчалися з людиною, яка пiдтвердила, що була врятована вiд смертi моею бабусею.]. Це було жахливо, люди помирали з голоду. Були й випадки людожерства[15 - Свiдчення, опублiкованi в украiнськiй пресi 1990-х рр. пiдтверджують, що випадки канiбалiзму траплялися й у Соболiвцi.]. Зникали кудись дiти. Двое сусiдських дiточок зникли, i iх, мабуть, таки з’iли. Коли мiй син iшов у школу, а я не могла повести його, то я казала йому, щоб вiн iшов посеред дороги, не пiдходив близько до хат, бо його могли захопити зголоднiлi страшидла. У сорок сьомому роцi знову стався голод. Я поiхала до родичiв на захiдну Украiну добути харчiв. Радянська пропаганда писала про галичан, що то були кровожерливi нацiоналiсти, якi вбивали всiх радянських людей. Я знала, що то була чиста пропаганда, i iхня допомога дала нам змогу вижити. Пiсля вiйни я була впевнена, що мiй син помер у Нiмеччинi. Можливо, так було б i краще, бо люди з НКВС розшукували його й розпитували, чи не отримувала я вiдомостей про нього через родичiв iз захiдноi Украiни. І лише через двадцять рокiв я дiзналася, що вiн живий, i ми отримали листа. Я побачила його знову в шiстдесят дев’ятому роцi, тобто за двадцять сiм рокiв пiсля того, як вiн пiшов».

Мiй батько продовжив:

«У той голод менi було сiм рокiв. Батько приносив нам якусь iжу зi свого заводу. Я пам’ятаю, особливо, що iв бурякову мелясу, а також iще й маленьку, ще зелену, картоплю, яку ми поiдали з лушпинням. Мати посилала мене iнколи ‘‘купити’’ молока в сусiдiв, i платив я iм не грошима, а лушпинням. Часом варили суп iз кропивою, i це звалося ‘‘зелений борщ’’. А якось ми iли горобцiв, яких менi пощастило вловити. Мiй живiт був тодi роздутий, i стирчав, як пухир, мiж худющими ногами й руками. До нас заходили жiнки попросити трiшки меляси, яку батько приносив iз заводу. Сусiди варили шкiру з черевикiв, щоб приготувати з неi якийсь суп. Ідучи в школу я мусив прямувати серединою дороги й не наближатися до хат, бо знав, що в селi зникали дiти. У школi ми пiдбирали крейду та iли ii. Час минав, i учнiв у класi меншало. На стiнах висiли портрети Ленiна й Сталiна в оточеннi щасливих дiтей iз лозунгами типу ‘‘Спасибi нашому татусевi Сталiну за наше щасливе дитинство!’’ або ‘‘Жити стало краще, жити стало веселiше!’’. Авжеж, то було ще те життя! Я шкрябав нiгтями по стiнцi хати i iв якусь крихку плiсняву. Траплялося, що я непритомнiв, несподiвано i в будь-якому мiсцi. З iншими хлопцями ми бiгали красти яблука, налiтали на дерево, як сарана, i поiдали iх якомога бiльше i якомога швидше. Якось я пiшов украсти кавуна, це було небезпечно, бо на баштанi була сторожа, i нас могли побити. Я бачив також довжелезнi черги людей, що чекали пiд магазином день i нiч, пiдмiняючи один одного. Я пам’ятаю, як непокоiлася моя мама через мiй рахiт. Вночi ми чули, як зголоднiлi селяни викопували заводськi вiдходи – то були буряковi вiдпадки, якими робiтники годували своiх свиней. Селяни викопували iх зi смiттевих ям i iли просто там, на мiсцi, серед ночi. Удень я бачив нещасних селян, що сидiли пiд стiнами заводу. Вони жебрачили або продавали своi речi за який-небудь харч. Приходила мiлiцiя й проганяла iх звiдти[16 - У 2008 р., пiд час поiздки до батькiвського села, один селянин розповiдав, що дуже багато селян тодi жебрачили бiля заводу, i так само багато iх там же й помирало. Тiла потiм скидали в довгу яму, вириту вздовж стiни заводу.]. Я нерiдко ходив iз матiр’ю в сусiдне село. Мама приносила селянам щось поiсти. Їжу вона ховала пiд одягом, бо боялася, щоб по дорозi на неi не напали й не вiдiбрали усе. Вона не хотiла, щоб я заходив у хати й бачив, як люди вмирають вiд голоду. Вона казала менi про це, i я знав, що вiдбуваеться навколо нас. Я чекав ii на дорозi й боявся. Одного разу я зайшов до хати. У тих людей не було вже геть нiчого, i вони стогнали. Я знав, що люди iдять чоловiчину. Мати забороняла менi й сестричцi гратися надворi. Я пам’ятаю ту зловiсну й тривожну атмосферу, коли люди пошепки передавали один одному лихi новини, коли ночами хтось снував бiля нашоi хати, коли скрiзь була непомiтно присутня смерть. Тодi навколо села бiгали великi зграi покинутих i здичавiлих собак. Мати застерiгала мене, щоб я не пiдходив близько до них, а як побачу, то щоб одразу втiкав. Пiзнiше я дiзнався, що вони пожирали трупи наших селян i витягали iх з iхнiх халуп або з братських могил. Я часто думав про все це, i мене переслiдували нiчнi кошмари.

Я пам’ятаю ‘‘Торгсин’’ – державнi крамницi, де селяни, яким не було що iсти, здавали своi коштовностi за трiшки хлiба. Мати часто говорила про них. В надii ще хоч скiлькись пожити люди несли туди своi каблучки, релiгiйнi й вiйськовi медалi, найзаможнiшi – зубнi протези, iкони… Потiм люди грабували могили, знiмали з трупiв каблучки й видирали золотi зуби. Моi батьки говорили про це i непокоiлися про нашi сiмейнi поховання. Тодi якось увечерi я пiшов подивитися на кладовище, але не пiшов далi першоi могили, яка й справдi була розрита. Надгробна плита була вiдсунута, дерев’яна труна розбита, i було видно труп. Я злякався й побiг звiдти. Одного дня вчителька в школi попросила нас написати, чи нашi батьки багатi, бiднi чи середняки. Я не усвiдомлював нашу нужду, а оскiльки бачив ще нещаснiших людей та iнших, не таких бiдних, то написав у карточцi, що ми ‘‘середняки’’. Увечерi до нас прибiгла, нажахана, наша вчителька i дала менi заповнити iншу картку. Вона записала всiх своiх учнiв як iз бiдних родин. Можливо, так вона врятувала нам життя…

У той перiод померла одна моя менша сестричка. Менi казали, що через тиф, але в тi часи то вважалося офiцiйною причиною дитячоi смертностi. Але оскiльки було заборонено про це говорити, навiть i багато рокiв потому, я нiколи не знав справжньоi причини ii смертi. Коли ми дiтьми чули, як iде поiзд, то казали, що вiн iде в Росiю, i кричали слiдом за ним: ‘‘чух-чух-чух, жито-пшениця, жито-пшениця’’, i гудiли, як паровоз: ‘‘ту-ту-у-у-у-все-заберууу’’. Наспiвували й таку частiвку:

Нема хлiба, нема сала,
Все совецька власть забрала;
Пузо голе, лаптi в клiтку —
Виполняем п’ятилiтку!

Мiй батько знав, що рано чи пiзно його заарештують, i тодi ми переiхали на пiвнiч Украiни, поблизу росiйського кордону. Але 1937 року його заарештували як ‘‘ворога народу’’ за облудним доносом ‘‘трiйки’’ (двое свiдкiв i один агент, який виголошуе вирок). По нього приiхали двое на машинi. Я тодi був не вдома, а десь гуляв. Вони спитали в моеi маленькоi сестрички, що гралася бiля хати, чи вдома батько. Вона вiдповiла, що вдома. Коли я прийшов, мати плакала. Я не змiг попрощатися зi своiм татом. А сестра ще довго потiм винуватила себе. Але я все ще чекаю на прощання, яке в мене так i не вiдбулося. Батька вiдвезли до в’язницi в Чернiгiв, де його вбили пострiлом у голову, як тисячi iнших того року. Два мiсяцi мати носила у в’язницю посилки для батька, але охоронцi потiм забирали все собi. Як i тисячi iнших людей, вона писала Прокуроровi СРСР Вишинському, тому, хто керував усiма цими вбивствами. Нарештi, один з охоронцiв зглянувся над нею i сказав, що батько помер, i iй уже нема чого ходити туди. Тiла страчених у тюрмi в’язнiв закопували в полi неподалiк. Потiм це поле зорали й засiяли пшеницею. Не один раз я питав себе, дивлячись на свiй окраець хлiба, чи пшениця, з якоi його випекли, була не з того поля…

Нас виселили з нашоi хати й помiстили в якусь клуню за мiстом. Я роками спав на чотирьох старих стiльцях замiсть лiжка i вкривався старим пальтечком. Я бачив, як виселяли сусiдню сiм’ю, коли арештували iхнього батька. Комунiсти викинули на вулицю меблi, речi, матiр i дiтей у сльозах. Нiхто не мiг нам допомогти, бо ми стали ‘‘ворогами народу’’. Матерi радили подати на розлучення або взяти свое дiвоче прiзвище, а воно в неi було польське, тож це нiяк iй би не допомогло. Радили навiть одружитися з кимось знову. Вона завжди вiдмовлялася, i потiм iй довелося дуже тяжко працювати, виконувати чоловiчу роботу, як от вантажити й розвантажувати мiшки… Ми з сестричкою часто чули поза спиною насмiшки або й слова спiвчуття. Неподалiк вiд нас стояли росiйськi поселення, якi облаштувалися тут у голод. У школi росiйськi дiти ображали нас, зневажали нас за те, що ми украiнцi та ще й дiти ‘‘зрадника’’ iхньоi радянськоi вiтчизни. Вони оббирали маленьких украiнцiв на дорозi, що проходила селом. У школi вони поводилися не так нахабно, але це був мiй перший контакт з полiтикою русифiкацii. У школi зникали вчителi iсторii та европейськоi лiтератури. Раптом вони не подавали ознак життя в прямому й переносному значеннi слова. Запитань краще було не ставити. Але всi знали, що iх було заарештовано й знищено. У шкiльнiй програмi звеличували ‘‘великого росiйського брата’’. Потрiбно було пiдносити Петра I (його називали Великим), який перемiг украiнського козацького гетьмана Мазепу (так званого зрадника). Катерина (названа Великою) була благодiйницею украiнцiв пiсля того, як знищила вiльне козацтво нашого народу й запровадила крiпацтво. Поважалися тiльки тi особистостi з нашоi iсторii, хто вiддався пiд владу Росii. Іншi не сьогоднi-завтра ставали буржуазними зрадниками, бо бiльше любили вiльну Украiну, нiж доброту ‘‘царiв усiеi Росii’’. Я мусив вивчати напам’ять вiршi, що прославляли Павлика Морозова, юного росiйського пiонера, що виказав своiх батькiв i який мав бути для нас усiх нашим духовним товаришем. Пiсля урокiв я мусив, як призначений бути юним безбожником, ходити по хатах i переконувати людей, що Бога немае. Новими богами Советiв були ‘‘бабця мавпа’’ i ‘‘бабуся Природа’’. У першiй же хатi украiнська бабуся лагiдно порадила менi кинути цi дурницi. Я не наполягав, бо, правду кажучи, не був сам надто впевнений. Та система була настiльки деспотичною, що я часом замислювався, чи мiй батько, може, й справдi щось затiвав проти режиму, справдi був ‘‘ворогом народу’’. Вдома про полiтику розмов нiколи нiхто не вiв: люди боялися виселення. Мати працювала десь, де я й не знав. Вона страшенно боялася проспати вранцi, щоб ii не заарештували як ворога народу пiд приводом саботажу на робочому мiсцi. Будильник довго навiював на нас страх.

У 1939 роцi, з початком вiйни, неподалiк вiд нас зупинялися потяги, забитi польськими полоненими, яких росiяни вивозили на схiд. Оскiльки ми розмовляли польською, то ми з мамою пiдходили до них. Полоненi були обiрванi й голоднi, вони пропонували нам своi каблучки за хлiб. Потiм, у червнi 1941-го, настала черга радянських швидко втiкати: наступав Вермахт. Я не бачив тодi нi проявiв радостi, нi горя. Нiщо не може бути гiршим за те, що пережили ми, думали ми всi. Вiд нiмецькоi бомби загорiлася хата сусiдiв. Пiсля пожежi нам запропонували забрати звiдти деякi речi. У того освiченого сусiда було повно заборонених книжок, i в тому числi твори Вальтера Скотта i Марка Твена, перекладенi украiнською (до Сталiна). Я буквально ковтав iх, i в тi лихi часи мрiяв про Америку. Двое спiвробiтникiв НКВС, росiяни[17 - Немае певностi, що вони були росiяни. Мiй батько у своему загальному розумiннi як бiженець, можливо, помилково вважав iх росiянами.], Х. i В., якi донесли на мого батька, розшукували мою матiр, щоб убити ii, бо боялися, що вона викаже iх нiмцям. Моя мама була жiнка освiчена i ще надто ‘‘захiдна’’ для них. Але жiнка одного з них попередила нас, i ми сховалися. На них упала нiмецька бомба i вбила iх. На нашiй дорозi були тепер величезнi колони радянських полонених, що йшли без кiнця в хмарах пилу, грязi й убозтва. Нiмцi не ненавидiли нас так, як комунiсти, вони терпимо ставилися до вiдкриття церков, i iм було байдуже до селян, якi змогли тепер пiти з колгоспiв. Вони трималися бiльше на вiдстанi й брехали менше, нiж бiльшовики, вони iгнорували нас, але будь-якi дii опору жорстоко каралися: публiчнi повiшання, розстрiли або виселення. Я не бачив заарештованих i вбитих евреiв, i тiльки в Нiмеччинi я дiзнався про ту сумну долю, яку iм там готували.

У 1942 роцi менi було шiстнадцять рокiв, нiмцi тодi складали списки людей для вiдправки на примусовi роботи в Нiмеччину. Менi довелося iхати. Мати проводила мене на залiзницю, але я не знав тодi, що ще двадцять сiм рокiв не бачитимуся з нею, а сама вона не знатиме, живий я чи мертвий. Нас перевозили у вагонах для худоби, але нiмцi над нами не знущалися. Там були росiяни, украiнцi з Галичини й поляки. Я завжди почувався ближчим до галичан i полякiв, нiж до моiх радянських землякiв – росiян чи навiть украiнцiв. Коли я опинився в Нiмеччинi, в Рурi, я вiдчув шок. Це було ще до масивних бомбардувань Нiмеччини, i все тут було велике, чисте, багате, продумане. У магазинах було повно речей, яких я нiколи не бачив i навiть не уявляв у нашому нужденному комунiстичному свiтi. Але все це було не для мене. Нiмцi майже всi ходили в формi й вивiшували на вiкнах нацистськi прапори. Ми, робiтники зi Сходу, мали носити знак “OST” на куртцi, i цей знак невдовзi, в мiру того як руйнувалася Нiмеччина, мав стати знаком рабства. Ми жили в бараках i працювали на десятках заводiв. Ми могли виходити на вулицю, але завжди з тим знаком OST на животi й без грошей. Нiмцi були байдужi до нашоi долi, без злостi й без доброти. Спiлкуватися з ними близько могло бути небезпечним. Я знав поляка, якого оскопили за те, що вiн зустрiчався з нiмкенею. Нещасний показував нам, що в нього лишилося вiд його органа, i плакав. Але iнколи на роботi я чув, як деякi нiмцi казали щось спiвчутливе про мiй вiк, зрiст i мiй рахiт. ’’Вони присилають нам пацанiв!’’, почув я якось у себе за спиною. Але наше становище було не найгiршим. Одного дня нас кудись повезли, i ми проiжджали повз мiсце, яке можна було назвати табором для радянських полонених: величезне поле, скелети в обiрванiй на лахмiття формi та колючий дрiт. Нiяких баракiв. Цi люди жили, спали й мерли просто неба, влiтку й узимку.

У 1943 роцi, а особливо 1944-го, становище для нiмцiв погiршилося. Англiйцi масовано бомбардували мiста й заводи, посилювався нестаток, i нiмцi ставали дедалi агресивнiшими. Робота була дуже тяжка, робочий день тягнувся без кiнця, харчування мiзерне… На заводах постiйно ставалися аварii з людьми й калiцтва. Якось я дiзнався, що неподалiк вiд нашого заводу працюють украiнки з мого мiстечка Буринь, i там була також i моя тiтка Гелена. Одного вечора я побачився з нею i збирався втекти кудись удвох. Але якийсь нiмець з заводу впiзнав мене i вказав на мене групi з гiтлер›югенду, що проходила поруч. Я побiг вулицями мiста, але мене швидко наздогнали, i четверо жандармiв повели мене в мiсцевий вiддiлок, а далi в гестапо. Я пам’ятаю, як я йшов, оточений чотирма полiцаями, на нас дивилися нiмцi, i я чув, як хтось сказав: ’’Вони вже дiтей хапають?’’. Вiдповiддю на моi виправдання були два ляпаси просто в обличчя, i ось я в камерi, абсолютно один, у старих штанах, двох рiзних калошах, зi знаком OST на обдертiй куртцi. За кiлька днiв, що тягнулися в нескiнченнiй тривозi й страху бути розстрiляним, жандарми вiдвезли мене в концтабiрну команду неподалiк вiд Кельна. Я одразу побачив, що менi доведеться виживати в зовсiм iншому середовищi… Колючий дрiт, голоднi, скелетоподiбнi в’язнi, смугастi манатки на багатьох iз них, сторожовi вежi, ряди баракiв, плац, побоi й капо, крадiжки, крики й горлання всiма мовами, невiдступний голод i втома, що повiльно, але напевно знищують вас. Переповнений людьми барак, нари з дерев’яних дощок однi над одними. Капо, що будить вас уранцi криком i свистом, б’ючи кийком на всi боки, щоб бiгом вигнати всiх iз бараку. Тими «капо» були нiмцi – в’язнi з трикутним зеленим знаком кримiнальникiв. Там були й iншi в’язнi, але iх усi стереглися, бо вони ховали на собi ножi й були лютi, як звiрi. Крадiжки… Спати треба було зi своiм мiшком пiд головою, нiколи не залишати його, навiть у нужнику, а ще берегти, як релiквiю, саморобну гостру ложку, бо вона була конче необхiдним предметом для виживання. Голод… невiдступний, гострий, безмежний. Про нього говорять, i вiн сниться. Менi снилася кiмната, де був тiльки хлiб – скрiзь, на пiдлозi, на стiнах i на стелi! Ранкова порцiя хлiба, яку рiжуть тонкими скибками, повiльно жують; скибка, на край якоi кладуть горошинку маргарину, коли раптом таке ставалося, i яку гризеш, не вiдриваючи вiд неi очей, щоб продовжити цей щасливий момент! Увечерi суп, де плавають кiлька шматкiв рiпи, якi ти пожадливо ковтаеш, вишкрябуеш миску до блиску та ще й вилизуеш, як геть ненормальний. Голод нiколи вас не залишае, ви нiколи не можете наiстися. На хлiб мазали навiть машинне мастило, виготовлене з подохлих тварин. Там був запас мастила, але воно регулярно тануло. Одного дня нiмцi помiтили, що рiвень мастила падае чимраз нижче. Вони вдалися до каральних заходiв: вiдтепер буде заборонено iсти машинне мастило пiд страхом розстрiлу. У день вiдпочинку займаються вичiсуванням вошей. Всi роздягаються догола, щоб розчавлювати цю нечисть нiгтями, а вошi й на мить не припиняють гризти вас помiж нiг та роiтися в одязi. Одного разу нiмцi вивели нас пiд охороною на роботи за межами табору. Усiх нас помiстили в один барак i заборонили виходити… хоча там не було нужника. Очевидно, вiдсутнiсть туалетiв пояснювалася iхнiм мiркуванням, що нi в кого не виникне природне бажання облегшитися або попроситися надвiр. На роботi це бажання також не передбачалося iхнiми правилами. Це може видатися чимсь незначним у нормальному суспiльствi культурних людей. Тiльки не там. Ця фiзiологiчна потреба стае джерелом постiйних мук, коли люди вдаються до ризикованих спроб облегшитися, не припиняючи працювати, коли намагаються випорожнити кишкiвник уночi в бараку через кватирку один по одному, кожноi митi боячись ударiв кийком вiд охорони.

Що далi тривала вiйна, i свiтлiшим ставав наш суп, бiльше тирси додавалося в борошно, з якого випiкали наш хлiб. На роздачi треба було якось вгадувати правильне мiсце, намагатися отримати в миску повного черпака та ще й з густiшим i не таким свiтлим супом. Інколи в’язнi заводили розмови про кухню. Розповiдали з усiлякими подробицями про сiмейнi застiлля та кулiнарнi традицii своеi краiни. А ми, тобто я й украiнський товариш, нiколи не говорили про кухню. Бо про що ми могли б розповiсти? Про голод тридцять третього року? Про наше постiйне недоiдання? Я нiколи не бачив нi шоколаду, нi бананiв, нi апельсинiв… Розповiдати iм про голод? Менi б нiхто не повiрив. Серед нас могли навiть бути й комунiсти. Менi не потрiбна була зайва халепа. А потiм якось я побачив себе у випадково знайденому дзеркальцi: хирна шия курчати, здичавiлi й запалi очi, вiдразливий лик смертi…

Двiчi до мене виявили милосердя. Першого разу якась нiмкеня потай поклала бутерброд на дорозi, якою я йшов поза табором, i здалеку вказала менi на нього пальцем. Другого разу то був нiмецький суп, який французькi вiйськовополоненi не бажали iсти, коли отримували посилки вiд Червоного Хреста. Їхнi бараки стояли неподалiк нашого мiсця роботи, i ми чекали, коли вони поiдять, потiм заходили, випивали iхнiй суп, злизували крихти зi столу. Вони нiколи й нiчого нам не пропонували, але й нiколи не виганяли. Ми з ними були двi рiзнi породи: вони мали офiцiйний статус, нацiональнiсть, форму; а ми були лише недолюдами, i наша нацiональнiсть вмiщувалася на клаптi ганчiрки. Було й iнше страждання: неможливiсть усамiтнитися, десь присiсти, щоб можна було думати, як людська iстота, а не як собака, який весь час боiться, що його поб’ють. Траплялося, що я ховався в нужнику, щоб поплакати якусь хвильку над своею долею.

Особистiсть кожного в’язня була зведена до шматка ганчiрки, що вiн носив його на собi: “P” для полякiв, “OST” для радянських, трикутник певного кольору для тiеi чи iншоi нацii, шестикутна зiрка для евреiв, яких у таборi було вже не дуже багато. Євреi й радянськi полоненi в польських таборах пiддавалися селекцii, гинули в газових камерах i спалювалися в крематорiях, але в нашiй командi цього не було. Зима видалася суворою. І хоча я натягав на себе мiшок з-пiд цементу замiсть спiдньоi сорочки, я мало не пiдхопив запалення легенiв. Але я б нi за що на свiтi не пiшов би в лазарет, бо, як казали менi давнi в’язнi, звiдти часто виносили вперед ногами.

Одного зимового вечора нас змусили пройти перед в’язнем, який спробував утекти. Вiн був голий, i на нього повiсили табличку з написом про його провину. Його залишили прив’язаним на всю нiч. Вiн стогнав. На ранок вiн замерз. Щоб захиститися вiд холоду, я вдягав пiд сорочку порожнi мiшки з-пiд цементу. За кiлька мiсяцiв я не пам’ятаю, щоб хоч раз був пiд душем, але я пам’ятаю довгi години вичiсування вошей у барацi, як мене обстригли, роздягали догола i спалювали мiй одяг задля дезiнфекцii, а потiм видали менi смугасту куртку в’язня. Вночi клопи вилiзали на стелю i падали звiдти на нашi поснулi тiла, щоб ссати нашу кров. У нашому блоцi було багато рiзних нацiональностей зi схiдноi Європи, а також i росiйськi солдати. Я iх остерiгався i бiльше тримався компанii полякiв чи украiнцiв. Якось увечерi росiяни наскочили на одного з них, бо вiн щось украв. Вони вкрили його якимсь рядном, щоб заглушити крики, i били його до смертi всiм, що потрапляло пiд руку.

Двiчi мене бив нiмецький капо. Мене поставили розвантажувати мiшки з цементом, вочевидь важчi за мене самого разом iз моею сумкою й ложкою. Я беруся за тачку… Руки витягуються, але вона вiд землi не вiдриваеться. Ця робота мене доконае, бо вже пiсля першоi змiни я матиму грижу або впаду вiд знесилення, краще вже бути побитим. Я все кинув, тевтонський бульдог накинувся на мене з криком: посипалися удари держаком вiд лопати, ногами, кулаками… Але одразу пiсля побиття мене поставили на iншу, менш виснажливу роботу. Іншого разу ми працювали за територiею табору. В огорожi була дiрка просто над землею, але крiзь неi можна було вилiзти на iнший бiк i подивитись хоча б мить на те, що залишалося вiд цивiлiзацii в нацистськiй Нiмеччинi, яку нiвечили бомбардування. Ми з товаришем перелiзаемо назад, i на тобi! Капо пiдстерiгав нас, i знову почався вальс Штрауса! Вiн бив нас по черзi, i якщо один пiдiймався й хотiв бiгти, вiн кидався на нього i вкладав на землю ударами кийка.

Третiй раз мало не став для мене останнiм. На мое щастя, директор заводу був доброю людиною i врятував мене вiд того садиста, а мене вiдправив збирати полуницю в його садку i не заборонив iсти ii… Але той капо тримав мене на прицiлi, чекаючи лише слушноi нагоди. За якийсь час пiсля того вiн вилаяв мене за щось, що не мало б жодного сенсу в життi вiльноi людини. Я показав йому непристойний жест, i ось уже ця тевтонська свинюка з криком бiжить по свого кийка, щоб розправитися зi мною. В’язнi припиняють роботу – надто щасливi, що знайшли привiд для вiдпочинку та потiшитися видовищем. Але один чоловiк застерiг мене, сказав, що капо мене вб’е, i краще менi тiкати, але так, щоб не залишитися iз ним сам на сам. Тодi я побiг цехами заводу, а той германський бовдур бiг за мною. Це мене й урятувало. Директор заводу зупинив його i привселюдно вичитав йому чисто нацистську мораль: ’’Що ти робиш? Тобi не соромно? Ти, нiмець, виставляеш на посмiх наш народ, ганяючись за якимсь остарбайтером!’’. Як я потiм дiзнався, той директор не був нацистом.

А одного разу менi неймовiрно пощастило. Поряд з нашим мiсцем роботи був розбитий бомбою вагон, повний хлiба. Ми пролiзли в нього, щоб набрати хлiба собi – не надто багато, щоб не було помiтно пiд одягом, але i якомога бiльше, аби був якийсь запас. Цим хлiбом я харчувався кiлька днiв. Я склав його у свiй мiшок, який скрiзь носив iз собою, навiть у вбиральню, i клав його собi пiд голову на нiч. Досить було на мить вiдволiктися, i в мене б його вкрали. До мене на надто багато чiплялися iншi, бо я був молодий i маленький, тож мене помiчали менше, нiж великих, чия голова просилася пiд кийок. Оскiльки, окрiм украiнськоi, я говорив росiйською й польською, то мiг таким чином лавiрувати мiж нацiональними групами. Я швидко почав розумiти простi речi нiмецькою i легко вхоплював накази, що iх вигавкував капо. Один величезний бiлорус подружився зi мною, очевидно, через те, що я чомусь учився в школi, i взяв мене пiд свою опiку. Вiн слухав мене i вiдлякував тих, хто мiг би скористатися моею фiзичною слабкiстю.

Нашу команду поставили розбирати руiни Кельна пiсля великих бомбардувань. У мiстi стояв тiльки собор. Ми розчищали вулицi, пiдвали, де часто опинялися заваленими цивiльнi нiмцi. Декого з нашоi команди змушували розряджати бомби, що не розiрвалися. Менi вдалося уникнути цiеi роботи. Зачувши свист бомби, ми вже знали, де вона впаде, i куди ховатися. Я бачив, як один наш товариш необачно побiг, i загинув на моiх очах. Одного разу бiля моеi ноги впав запальний фосфор. Цей фосфор був жахливою штукою. Вiн прилипав до шкiри та випалював ii, а скинути його було неможливо. Нас ставили також i на не менш тяжкi роботи: копати смiховиннi протитанковi рови. Якою б не була робота, есесiвцi окреслювали зону працi й наглядали за нами здалеку як неприступнi й далекi хазяi. Капо пiдганяли нас лайкою, ногами й кийками. Я чув, як нiмцi, що проходили повз нас, казали капо, щоб тi припиняли знущатися з нас. Гадаю, вони робити це не з жалостi, бо знали, що невдовзi вони й самi ризикують опинитися на нашому мiсцi. Пiд час одного з перевезень за мною наглядав старий нiмецький охоронець. Цей старий благав мене не втiкати, бо його могли вiдiслати на фронт, а вiйна вже скоро мала закiнчитися…

Я запам’ятав два особливi випадки приниження. Перший стався на початку мого iнтернування в Нiмеччинi. Ми працювали тодi на заводi, i умови життя ще не були надто тяжкими, нам навiть пообiцяли грошову оплату пiсля закiнчення роботи. Я вже радiв, що зможу щось послати матерi. Великий день настае. Я пiдходжу до столу, i менi кажуть, що я свою платню вже отримав. Я стверджую, що нiчого не отримував. Мене змушують пiдписати документ, а замiсть платнi я отримую… гучного ляпаса просто в пику! Менi було лише шiстнадцять рокiв. Я знав, що нiмцi жорстокi, але не знав, що вони ще й вiроломнi й дурнi. Той урок я засвоiв. Іншого разу я був зайнятий досить легкою роботою, до мене повернувся гарний настрiй, i я наспiвував украiнську пiсеньку… аж раптом нахопився капо й ударом ноги звалив мене на землю. Начальник каже йому: ’’Припини, вiн молодий, не калiч його, вiн може ще знадобитися…’’. В обох випадках я вiдчував себе вже не людиною, а твариною в ярмi. Побиття цiлком вiдповiдае логiцi полiцiйноi системи, але навiщо так принизливо обставляти ii?

А потiм, навеснi 1945 року подii прискорилися. Фрiци панiкували, англо-американцi наближалися, i ми знали, що для нас це може означати переведення до iншого табору однiею з тих вiдомих ’’дорiг смертi’’. Але одного ранку виходимо, а в таборi нiкого, нi есесiвцiв, нi капо! Ми були настiльки отупiлi, що пiшли на роботу. Я вирiшив рухатися на захiд, назустрiч американцям. Я йшов кiлька годин, натрапив на броньовик, у якому було повно есесiвцiв, якi могли б убити мене за те, що я втiк, потiм на окоп iз задрипаним пiхотинцем, який тримав останнiй бастiон нiмецькоi оборони перед навалою союзникiв (вiн боявся так само як я, i йому було, мабуть, стiльки, скiльки й менi). Потiм я помiтив патруль польовоi жандармерii. Я сховався, бо цi жандарми були найгiршi, вбивали на мiсцi дезертирiв i полонених утiкачiв. А ще за кiлька кiлометрiв нарештi бiлi зiрки на машинах! У цих солдатiв не було нiчого схожого на хамство й грубiсть росiян чи нiмцiв: нi тобi пiдкованих чобiт, нi тобi крику, нi тобi агресивностi. Вони були в зеленiй формi з кишенями, в безшумних берцях на гумовiй пiдошвi, йшли спокiйно, жували гумку й курили! Але менi вони показали рукою, щоб я повертався звiдки прийшов. Тож я повернувся до свого бараку.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66801513) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Див.: Raphael Lemkin, Qu’est-ce qu’un gеnocide? Prеface Jean-Louis Pannе, Paris, Еditions du Rocher, 2008, [текст Конвенцii, с. 259].




2


Див.: Raphael Lemkin, «Soviet Genocide in Ukraine», in Roman Serbyn, «Holodomor: the Politics and the History of the Ukrainian Genocide», повiдомлення на колоквiумi «В пам’ять про Рафала Лемкiна, в 60-ту рiчницю прийняття Конвенцii про запобiгання i покарання за злочини геноциду», Польський Інститут мiжнародних справ, Варшава 18–19 вересня 2008 р. Опублiковано в Agnieszka Bienczyk-Missala and Slawomir Debski (dir.), Rafal Lemkin, A Hero of Humankind, Varsovie, Polish Institute of International Affairs, 2010, 320 p.




3


Щодо поняття класового геноциду див.: Stеphane Courtois, «Le gеnocide de classe: dеfinition, description, comparaison», Les Cahiers de la Shoah, № 6, 2002, pp. 88—122.




4


Lеnine, Cuvres, Paris/Moscou, Еditions sociales/Еditions en langues еtrang?res, t. 26, pp. 379–380.




5


Див.: William Taubmann, Khrushschev. e man and his era, New York/Londres, Norton & Cie, 2003, 876 p.




6


Див.: Victor Zaslavski, Le Massacre de Katyn. Crime et mensonge, Paris, Еditions du Rocher, 2003, p. 41 et pp. 120–128.




7


Див.: Stеphane Courtois, «Le “Rapport secret” de Khrouchtchev: la fracture du syst?me communiste», Communisme, № 88–89, 2006, pp. 47–60, ici p. 50.




8


Менi не подобаеться цей вислiв з християнського лексикону, надто часто заяложуваний медiазасобами, але тут вiн зберiгае свiй початковий смисл.




9


Натяк на однойменний район Францii, вiдомий своiм вiвчарством i сирами, де в 1970-тi рр. група екологiв антимiлiтаристiв марксистського спрямування протестувала проти розширення вiйськовоi бази.




10


Розкуркулення торкалося селян, якi вiдмовлялися вiд «добровiльноi» колективiзацii, i означало, найчастiше, виселення всiеi сiм’i або ж розстрiл.




11


Origins of Totalitarianism, 3 volumes, New York, 1951.




12


Тi скупi розповiдi мого батька, що наводяться далi, були почутi мною здебiльшого, коли вiн став удiвцем i жив разом зi мною. Але це завжди були простi спогади, якi вiн нiколи не оповiдав, а якi раптом виринали з застиглоi пам’ятi пiд час звичайноi бесiди або пiд впливом якоiсь описаноi в пресi подii, що несвiдомо наводило його на ту чи iншу подробицю. Дещо iнше також спантеличувало мене в його поведiнцi. Я часто бачив, як батько, до речi, викладач i iнженер, пiдбирав з землi загубленi гудзики, а, поiвши, ретельно, методично, повiльно витирав хлiбом тарiлку.




13


Vassili Grossman, Cuvres, Paris, Robert Laffont, 2006, p. 987.




14


Пiд час поiздки до Киева у 1981 р. ми зустрiчалися з людиною, яка пiдтвердила, що була врятована вiд смертi моею бабусею.




15


Свiдчення, опублiкованi в украiнськiй пресi 1990-х рр. пiдтверджують, що випадки канiбалiзму траплялися й у Соболiвцi.




16


У 2008 р., пiд час поiздки до батькiвського села, один селянин розповiдав, що дуже багато селян тодi жебрачили бiля заводу, i так само багато iх там же й помирало. Тiла потiм скидали в довгу яму, вириту вздовж стiни заводу.




17


Немае певностi, що вони були росiяни. Мiй батько у своему загальному розумiннi як бiженець, можливо, помилково вважав iх росiянами.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения